Давайте я розповім я історію одного дня

солдат, який заїбався служити


twitter thread from солдат, який заїбався служити




Давайте я розповім я історію одного дня.
Це був вечір 23 лютого, моя військова частина знаходилась на Олешківських пісках (заїбали кляті полігони). Не будемо вдаватись в подробиці – якого біса я був вдома, але ввечері 23 я сів на потяг, і поїхав на Херсон
де мене мав зустріти товариш і завезти на піски. Моєму здивуванню не було границь, коли близько 5 години подзвонив товариш (якого хуя ти мені дзвониш в такий час!?) І сказав: “Братан, почалось! В’їбали Тульчин”.
Ясне діло, нам ніхто не сказав що почнеться повномасштабне вторгнення, але ми всі (військові) знали чи здогадувались, що воно буде рано чи пізно.
Але я звісно перепитав у нього, чи не гонить він біса.
Очікуючи, що зникне зв’язок я швиденько написав смс рідним щодо тривожної валізки і набрав товаришів по службі.
Не зважаючи на те, що година була рання, Кошовий (це позивний мого товариша, з яким я служу з 15 року) взяв трубку відразу.
– Ну що там?
– Я ХЗ, їдемо на Каланчак, походу почалось.
В той момент масово по всьому вагону почали йти дзвінки та смс.
Знаєте про що я найбільше шкодував у той момент? Що мої сослуживці щас будуть їбашитись, а я тут – в цьому клятому поїзді, і він так повільно їде.
Близько 8 години ранку товариш написав мені смс “По нашим самолёты бахнули” і коротке відео, де горить техніка і детонує БК. (Доречі, літаки це пиздець яке зло. Протягом наступних мабуть двох місяців я знатно брав люлєй від авіації. Ненавиджу авіацію).
Ну ви уявіть, керівництво виявляється сказало їхати звісно ж колонами (кляті совкові підручники) ну і авіація русні палила ці колони як на ученіях.
Я хвилювався за моїх пацанів ппц як. Хотілось вже блядь доїхати скоріше. Але машиніст походу прочитав мої думки і скидав швидкість.
Ясне діло, що я пробував читати новини, але конкретики не було там ніякої. Війна, напали ітд….
Близько 10 години поїзд приїхав в Миколаїв і всьо! Повідомили, що далі не поїде.
Взявши рюкзак і включивши Гугл карту я пішов з ЖД до автовокзалу.
Ну черга там була просто неймовірно велика (ви ж знаєте, що станом на 10-10:30 ранку вже робилось). Всі кудись брали квитки. Точно пам’ятаю, що я обійшов чергу, а там стояв якраз молодий хлопчина, років 25, і питає у касирши, чи є квитки на Польщу. Яка нахуй Польща, чувак!? Війна
У зв’язку з тим, що квитків на автобус на Херсон не було, а точніше нічого вже не їхало на Херсон (наївний дурень) довелось шукати таксі, що теж видалося проблематично. Якийсь таксист погодився закинути в Херсон за 5к (Сука. От би зараз знайти його).
По дорозі на Херсон очікувано багато їхало авто з Херсону в сторону Миколаєва. Але найбільше мене здивувало якого хуя і куди їхало купа поліцейських машин!? А ще БТРи, козаки, варти (походу нацики)! Камон, народ, ворог в іншу сторону.
На той момент мій батальйон взяв знатних пиздяк і рухався в сторону Антонівського мосту, а отже вони ще були навіть не в Херсоні, а ці криси поліцейські і нацики вже з’їбались звідти
Водій таксі довіз мене до автовокзалу, підібрав там пару людей і поїхав назад на Миколаїв. Херсон був пустий. Прям як у кіно про апокаліпсис.
По дорозі я пару разів набирав когось з мого підрозділу і питав як у них справи, вони в двох словах розказували обстановку і з кожним дзвінком я розумів, що там пиздець робиться (то їхня історія, колись розкажуть).
Декілька сослуживців вдруг почали видалятись з групи нашого підрозділу в меседжері. Як потім з’ясувалося – вони наткнулись на колону росіян (наші на зілах, а русня на БМП та тиграх).
І коли русня почала стріляти, мої хлопці спішились і спочатку були у кюветі, а тоді змістились в комиші. Потім казали – пиздець як страшно було, коли лежали на пузі у воді, над головами свистіли кулі, а вони чистили телефон, щоб русні нічого не дісталось. Хтось топив телефон.
Отже Херсон. На щастя я побачив, що мчить поліцейський пріус (невже не всі втекли?) Я зупинив його.
– Привіт. Підкинеш до мосту?
– Ти шо, гоніш? Міст уже не наш. На залізничному вже російський прапор, і Антонівський вони вже перекрили. Туди нізя.
– А де всі ваші?
– Вони мали прийти по тривозі на службу але прийшло дуже мало людей. А зараз нам сказали відтягуватись в сторону Миколаєва.
Я закрив двері авто і він рвонув в сторону Миколаєва. Над головою іноді проліли ракети, а в голові була одна думка – треба до своїх! Як?!
Я набрав спочатку командира підрозділу, а тоді Кошового.
– Міст не наш
– Я розумію, а що нам робити!? Ми їдемо туди. Тут пиздець.
По дорозі на міст вони ще пару раз брали пиздяки від авіації. Як я і казав – авіація зло. Вертушки просто розстрілювали колони, розвертались, знову розстрілювали, СУшки теж.
– Мені треба якось до вас.
– Не гоні. Ти де, в Херсоні уже? Будь там.
Місто було пусте. Іноді проїздили машини. На мені була софт шел курточка і джинси + мілітарі рюкзак. Ну геть не скажеш, що військовий.
Трохи згодом мені по черзі дзвонили товариші з мого підрозділу, і казали, що зараз їм всім буде пізда (розказували, як грузили 200,300 і їхали далі на тому, що ще могло їхати). Всі казали вйобувати з Херсону хочаб до Миколаєва.
З огляду на їх пригнічений (дивно чого б це) моральний стан і те як наполегливо мені казали валити нахер з міста, я прийняв рішення зміститись на околицю Херсону, а саме Чорнобаївка. На диво вдалося зупинити якесь авто і водій підкинув мене до вказаного місця.
Чого саме туди? Відкривши карту я розумів, що якщо вони прорвуться крізь міст і будуть відступати на Миколаїв, то пофіг якою дорогою вони поїдуть. Це однаково буде повз мене. Ну а якщо вони будуть в самому місті займати оборону, то хтось за мною вискочить на авто. Ок, лишаюсь тут
Щоб не маячити посеред дороги, я зайшов на територію якоїсь кафешки. Там був цікавий забор, крізь який було гарно видно дорогу. Вмостившись зручніше я чекав новин від моїх.
Згодом мої товариші почали ще більше кіпішувати, і кожен казав, щоб я валив нафіг звідти на Миколаїв.
Я вагався досить довго. Може залишитись тут, корегувати арту по телефону, чи як мінімум передавати інформацію про рух ворожої техніки, коли він буде. але потім прилетіла ракета у військову частину неподалік і я піддався, подумки погодившись, що треба їхати в Миколаїв.
Як потім з’ясувалося – дарма. Треба було лишатись
Взявши рюкзак я пішов в сторону Миколаєва. Згодом мене підвезла якась пані на Вольво. Обачливо спитавши, чи я наш.
Поки їхали, вона спитала чи я військовий, запитала – де мої. Що я їй скажу?! Не знаю чого, але мало не заплакав. Дивно, правда?
Кажу: Розхуярили. Дали їхали мовчки. Вона довезла мене до кільця біля Мішково-погорілове. Далі на іншій попутці я доїхав до самого Миколаєва. На той час мої таки проблись крізь міст. Якщо вам цікаво як то було, то подивіться інтерв’ю з Піснею. Танкіст, герой України.
Ну так як до Херсона я вже не доберусь, то треба шукати тут військових і тусоватись з ними. В мене ж бляха навіть автомата не було на той момент.
На моє питання чи багато наших втрат була одна відповідь – Пиздець.
В Миколаєві є 79 бригада. Я подався туди. Там кишіло мобіками. Мене не змогла прийняти бригада до себе, бо я контрач. Грьобана бюрократія.
Мої сказали, що окопуються під Херсоном, а я щоб ночував в Миколаєві, а завтра за мною хтось приїде.
Як ви розумієте, готелі не працювали. В АТБ я купив якусь булку, йогурт та батончик, бо коли багато рухаєшся ППЦ хочеться солодкого, а находив на той момент я вже більше 25 км
На диво в Миколаєві машин та людей було більше ніж в Херсоні. Темніло, треба було десь ночувати.
Що в місті в такі моменти буде працювати цілодобово? Правильно, воєнкомат.
Там без питань мене прийняли, коли я пояснив хто я і чого тут. Запропонували чаю. У воєнкоматі трохи було людей (мобіки), як я зрозумів остання партія. Я ще здивувався – як оперативно вони працюють і як швидко прийшли мобіки.
Мене попросили допомогти, і я пів ночі допомагав палити особові справи чуваків, які колись служили в армії. Та взагалі всі документи що були. Мабуть хтось грошей віддав би, щоб його особова справа десь ділась, а тут вони горіли одна за одною.
Єдине що я тоді подумав – Значить справи кепські. Іноді я дзвонив своїм, вони казали, що все ок. От тільки десь зламався ЗІЛ, а там був спорт зал, який я з Кошовим купив ще в АТО.Ненавиджу русню.
Тоді я ще не знав – скільки разів я візьму пиздяки і скільки разів згорять мої речі
Близько 00 чи 01 за мною приїхали мої товариші. Отак пройшов перший день повномасштабного вторгнення.
Далі буде. Ну якщо вам буде цікаво.

Leave a Reply

Your email address will not be published.